menu close menu

ТАКІ РІЗНІ ЦЕРКВИ

 

Кожен християнин зараховує себе до якоїсь певної конфесії, однак від часу до часу навідуватися до інших храмів – це як знаходити для себе нове бачення Божої ласки, ще одну сторону перебування з Господом.

     Немає двох абсолютно ідентичних церков, як і людей. Кожна – особлива, має свою індивідуальність. Що вже говорити про храми різних конфесій, якщо одну й ту ж церкву кожен сприймає по-своєму, відповідно до своєї віри, внутрішнього потягу, розуміння Божого Слова, служіння. До того ж на стан вірного в храмі впливає дуже багато, так би мовити, зовнішніх факторів: починаючи від форми приміщення і внутрішньої оздоби, аж до музики, пахощів ладану, світла та людей навколо. Тому нам буває затишніше і спокійніше в якихось одних церквах, тоді як в інших надихаємося і стаємо готові до нових життєвих зрушень.

     Тиша і внутрішнє замирення темних старих храмів прихиляє до покори. Вони є цінним духовним спадком нашого народу, із ними нерозривно пов’язані поняття національної пам’яті, релігійної складової українського патріотизму. Стоячи перед іконами, яким по кількасот років, відчуваєш себе причетним до традиції, що існувала тут задовго до твого народження. Уявляєш, як сюди приходили цілі покоління, щоб з’єднатися духовно в розмові з Отцем; тут плакали матері, благаючи Марію заступитися за своїх дітей; тут раділи сім’ї, спільно зустрічаючи світлий затишок Різдва і благословенну радість Господнього Воскресіння; віками люди отримували тут відпущення гріхів і шукали в Бога підтримки у важких життєвих випробуваннях.

      У старих церквах мало світла, ти менше дивишся на людей навколо, натомість заглиблюєшся в найпотаємніші куточки власної душі. У півтемряві легше йти до сповіді й звільнятися від тягаря гріхів, що найбільше приховував.

     Вражають і прекрасні розписи, скульптури, нехай навіть пошкоджені часом чи лихою рукою старих режимів. Коли дивишся на них, то чудуєшся, як багато років тому люди могли створити такі довговічні й майстерні зображення. Усвідомлюєш: усе те робили для Господа, а тому – з Його благословенням і з найкращими почуттями. Одразу запитуєш себе: а що я у своєму житті роблю такого ж прекрасного і великого на Божу прославу? Часто стає соромно, що це запитання залишається без відповіді, але водночас воно спонукає до дії…

     Із великими, просторими храмами, яких із Божим благословенням усе більше і більше зводять на теренах незалежної України, усе зовсім інакше. Вони завжди сповнені світла, навіть найпохмурішого дня. І мимоволі відчуваєш себе піднесеним, вільним від усього, що там залишилося за дверима. Тут лункіше бринить хор, чіткіше чути голос священика, здається, ладан всотується в кожну твою клітинку, і ти злинаєш увись. Тут якось виразніше горять свічки і ближчою видається присутність всеохопної Божої слави, перед якою хочеться впасти на коліна. І якщо в старих церквах якось спокійніше й приємніше молитися про прощення і відвідання Святого Духа, то в сучасних більше хочеться палко славити Всевишнього за кожну річ, що Він створив для нас. Тоді справді відчуваєш, що хори ангелів, херувимів, серафимів стоять поруч із тобою, величні, красиві, чисті, світлі, і твоя молитва має значення, не губиться в цьому небесно-земному хорі Господньої прослави, а зливається з ним.

     Коли ж душа нуртує, наче штормовий океан, губиться в проблемах, втрачає саму себе і не може заспокоїтися, варто йти до крихітних капличок, придорожніх арок з Богородицею чи навіть до польових хрестів. Туди, де немає жодної живої душі, де ніхто не подивиться на тебе з осудом чи зі співчуттям, де немає ані світлих височезних стін, ані прадавніх ікон. Приходиш і відчуваєш, як душа розмовляє з Богом. Спершу, щоправда, мовчить, бо тиша така, спокій, що добре просто постояти чи посидіти безмовно, самою постаттю показуючи: ось, Боже, я прийшов. Я розкажу Тобі все, тільки дай мені трохи спочити з дороги. Мій шлях сюди – це смуга випробувань, зламів, конфліктів, непевностей, суперечностей, постійного пошуку і навіть розпачу. Я довго і важко брів, падав, і підводився, та все ж добрався. Прийми мене, Господи.

     Коли ж довга гаряча молитва нарешті виллється з твого серця і ти наодинці ввіриш її Найсвятішому, подякуєш за цей дар, не поспішаєш іти, бо тобі так затишно… І знову вся твоя постать ніби промовляє: добре мені тут із Тобою, Боже. Я знаю, що Ти пробачив мені й наповнив моє серце міццю, щоб знову повертатися до земних турбот і випробувань, але вже сильнішим і загартованішим. Вірю, що Ти підтримуватимеш мене надалі й ніколи не відступишся. Коли Ти зі мною і я глибоко відчуваю Твою присутність, мені найтепліше і найбезпечніше. Тоді все земне втрачає сенс, є лише Ти і я, і більше цієї миті нічого не треба.

Джерело: Місіонар

05.04.2019 | Цікава | 0

Leave a reply

Your email address will not be published.

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

*